Л. КОЕН. СІОНІЗМ, ІЗРАЇЛЬ І СВІТОВЕ ЄВРЕЙСТВО

Spread the love

Сіонізм – явище новітнього часу

Сіонізм являє собою історично сформоване ціле і незмінно знаходить своє продовження в нашій теперішній діяльності і як ідеологія, і як рух, що одержало енергетичний імпульс і викликане до життя цієї ідеологією. Сіонізм – це спроба забезпечити єврейському народу право на безпечне існування, обумовлена ​​не тільки історичною традицією, а й рядом сучасних чинників. Сіоністські принципи – територія, мова, державний суверенітет – тим чи іншим чином поєднуються і пов’язані з історичним минулим. Ідеї ​​сіонізму сьогодні настільки ж життєві, як і колись і потребують не стільки в ревізії, скільки в пошуку нових формулювань в світлі тих змін, які за останні десятиліття пережили і єврейський народ, і весь світ в целом1.

Сіонізм спочатку і усвідомлено був феноменом новітнього часу і проявом новітніх тенденцій, оскільки не задовольнявся Сіон як місцем, куди необхідно повернутися, якщо користуватися месіанським або релігійними значеннями цього поняття. Сіонізм свідомо виділив з багатющою єврейській традиції певні компоненти, використавши їх таким чином, щоб вони відповідали головним його прагненням. Перше – колективне буття, основи якого закладалися в епоху зародження сіонізму. Друге – територіальний статус, якого єврейство практично не мало: його слід було відродити до життя, і основою цього відродження мав стати Сіон – Земля Ізраїлю. І третє – іврит, який був мовою великої духовної спадщини, традицій, молитов: в поданні сіоністів він був одним із проявів колективного існування євреїв, скріплюючи і зміцнюючи це існування. Іншими словами, своєю першою заповіддю сіонізм проголосив: іудаїзм суть національне існування, якому притаманні соціальні, культурні і духовні особливості, що склалися в історичному процесі. Тим самим сіонізм вивів єврейську самоідентифікацію зі сфери суто релігійних дефініцій. Релігія сприймалася як елемент культурно-духовний, а не як віросповідання, що визначає національну приналежність. Далі, сіонізм припускав, що національне об’єднання розсіяного і роздробленого єврейського народу шляхом заселення Землі Ізраїлю буде процесом тривалим, поступовим, можливо, навіть нескінченним. Нарешті, сіонізм надавав першорядне значення національному вихованню, бачачи в ньому, з одного боку, провідника єврейської культури, а з іншого – греблю, здатну зупинити масову асиміляцію. Аналіз цих основних положень сіонізму в світлі реалій сьогоднішнього дня і доступного для огляду майбутнього призводить до висновку, що вони не втратили ні своєї істинності, ні своєї актуальності2.

Серед «цементують» колективне існування компонентів на одне з перших місць сіонізмом висувається зв’язок з єврейською традицією. Вона розглядається як одна з ланок історичному ланцюгу, причому і в минулі епохи, і в реаліях сучасності: на будь-якому відрізку часу, про який можна сказати «тут і ця година». В основі тяжіння сіонізму до реальності новітнього часу і його зв’язку з цим часом лежить потреба в розумінні принципу національного як принципу, що виправдовує прагнення і сподівання єврейського народу. Разом з тим сіонізм, який прагне створити державу, яка стане організаційним втіленням національних сподівань, – це рух, яка сповідує ідею, що володіє системою ідеологічних установок і при цьому аналітично сприймає дійсність, в середовищі якої цей рух розвивається і яку прагне змінити. Сіоністського руху аж ніяк не властиво пророче месіанство, хоча прагнення до месіанського позбавлення – один з джерел, що живлять сіонізм в цілому, а не тільки одну з його гілок – релігійний сіонізм3. Для сіонізму в цілому характерне поєднання деяких елементів спрямованого в майбутнє пророцтва зі здоровим критичним аналізом. Нагадаємо, що сіонізм бере свій початок в розчаруванні емансипацією, яка виникла внаслідок аналізу такого явища, як антисемітизм. Саме поняття «антисемітизм» також виникло в новітні часи, в 1870-і рр., – цим терміном визначалося відторгнення, неприйняття євреїв не тільки в силу релігійних забобонів, але також і за іншими ознаками і якостями, обумовленим реаліями сучасного світу.

Процес розчарування, що спіткало єврейське прагнення до емансипації, – інакше кажучи, розчарування тієї культурної дійсністю, в середовищі якої проживало європейське єврейство,

характерний для новітнього часу. Однак історичні процеси призвели до того, що центр ваги єврейського життя в розсіянні перемістився з Європи до Сполучених Штатів, де принципи єврейської емансипації втілилися понад всякі очікування. Досить повна реалізація цих принципів, характерна для євреїв Заходу, особливо – євреїв США, здійснилася і здійснюється як процес, паралельний основи і зміцненню єврейської держави, як процес взаємодії емансипації і автоемансіпаціі. Мабуть, саме тут криється найскладніша проблема єврейського існування в наш час.

проблеми

єврейського існування в наші дні

В наші дні єврейство Заходу, і особливо Сполучених Штатів, живе в умовах повної, всеосяжної емансипації. Абсолютна рівність у правах гарантовано і реалізується на практиці завдяки суспільного устрою і тієї ідеології, яка сформулювала основні закони цього суспільства і визначила принципові риси сформованої в західних країнах реальності. І це – аж ніяк не заслуга євреїв в боротьбі за свої права, а явище, характерне, наприклад, для США як держави і суспільства.

Історично поняття «асиміляція» характеризує процес пристосування євреїв до навколишнього їхньому середовищі. Однак в тій ситуації, яка склалася в США, у євреїв більше немає необхідності асимілюватися, немає необхідності пристосовуватися до того, що їх оточує. Вони повністю належать американській дійсності, і тому питання національного «виживання» – те, що прийнято визначати як «продовження єврейського існування», паче не служить дороговказною зіркою в їх повсякденному жізні4.

Політична і економічна свобода, терпимість, плюралізм, визнання, отримане в сфері культури, – все це в країнах розсіювання на Заході відсуває на задній план усвідомлення євреями своєї окремішності. При цьому асиміляція все посилюється, в результаті чого виникає парадоксальна ситуація: за твердженням історика Роберта Вістріха, існує реальна загроза того, що мирним і ненасильницьким шляхом буде реалізовано те, чого нацистські вар вари не змогли домогтися силою і всіма жахами Катастрофи, – загроза поступового зникнення єврейського народу. Це – найграндіозніший парадокс єврейського життя в розсіянні в період після закінчення Другої світової війни. Продовження існування єврейської спільноти як етнічної групи з властивими їй звичаями, релігією, самосвідомістю, наукою, творчістю – все це ставиться під сумнів в умовах, коли єврейство Заходу знайшло положення, яке ніколи раніше не випадало єврейському народу на протязі всієї його історіі5. Але залишається питання: чи може народ – після того, як він незбагненним чином зумів оговтатися після Катастрофи, після того, як він уцілів і вижив в двотисячолітньої вигнанні, наражаючись гонінням, насильства, переслідувань, погромів, геноциду, – чи може цей народ примиритися зі сценарієм не настільки драматичним, але, без сумніву, дуже реальним – з тихим смутком зникнути, покинути арену історії? Цей «єврейське питання» в багато разів важче і складніше, ніж той, що одвічно істота вал в похмурої тіні антисемітизму і тієї ненависті, що супроводжувала євреїв на довгому шляху їх вигнання. Велика частина єврейського народу – як в Ізраїлі, так і в країнах розсіювання – сьогодні відійшла від релігії, і, мабуть, ця ситуація збережеться і в майбутньому. Але, залишаючись людьми світськими, вони розуміють, що єврейська саме ідентифікація їхніх дітей, онуків і правнуків відтепер не є щось само собою зрозуміле. У той же час немає у них і підстав припускати, що колективне виживання всього єврейського народу гарантовано тим, що існує Держава Ізраїль. Адже Держава Ізраїль – це національне незалежне буття, обумовлене певними цілями і завданнями, це суспільство, в якому внутрішні процеси, що направляються особливим менталітетом його громадян, не завжди узгоджуються з аналогічними явищами, характерними для єврейського життя в країнах розсіювання.

криза

єврейської особистісної самоідентифікації

Професор Уріель Таль стверджував, що поняття «особистісна самоідентифікація» передбачає наявність аналітичної проблеми, що трактує буття не як «буття саме по собі», а як буття, наповнене певним сенсом, або як буття, спрямоване на протистояння чогось, що знаходиться поза людиною . Особистісна самоідентифікація не є якась сутність, укладена тільки в людині. Визначення його самостійності і незалежності лежить в іншій сфері, що знаходиться як би поза людиною: ця сфера – спадщина, інакше кажучи – історія, культура, традиції, система мислення. В силу цього єврейську особистісну самоідентифікацію слід розглядати як самоідентифікацію в світлі традицій. Технічний прогрес і секуляризація привели до руйнування цих традицій, в результаті чого особистісна самоідентифікація зазнала серйозну кризу, втративши тих компонентів, того інструментарію, завдяки яким досягалася її цілісність. Звідси і ті духовні пошуки, якими охоплені багато представників як ізраїльського суспільства, так і світового єврейства, безперервні пошуки себе, намагання осягнути внутрішній світ людини, прокласти шлях від самого себе у зовнішній світ. Філософи єдині в думці, що повнота всіх якостей, що складають і наповнюють особистісну саме ідентифікацію, базується на традиції, що представляє собою сукупність сформував людини історичного досвіду, мови, різноманітності асоціацій, системи образного мислення і міфів, які приймаються даною особою. Це традиційне духовну спадщину в найширшому сенсі; і наскільки багато це спадщина компонентами, піддаються багатозначного тлумачення, настільки ж багаті, великі, глибокі і рясні і елементи, складові і живлять особистісну самоідентифікацію, уявлення людини про саму себе. І навпаки, в тому випадку, коли духовна спадщина бідно, бідно, порожньо або коли людина з власної волі відчужує себе від традиції, це призводить до душевного спустошення.

Щось подібне сталося і з багатьма з нас. Криза сучасного суспільства обумовлений аж ніяк не втратою віри. Бо, як уже було сказано, потреба в духовній спадщині і національних традиціях – це не тільки питання релігійного пробудження. Як будь-які форми життя складаються з клітин, так сукупність течій та ідей, які увібрала в себе традиція, становить тканину людського життя, цілісної, різноманітною, багатою відтінками. І тому можна стверджувати, що пережитий нами криза – це наслідок ранку ти безперервності, результат відчуження, відторгнення сучасного єврея від традиції.

У цьому плані поняття «відчуження» має сенс історичний: перервана певна послідовність в літописі народу Ізраїлю. Відчуженість сучасного єврея (що не належить до релігійних ортодоксам) від своєї духовної спадщини, особливо коли ця відчуженість проявляється в ізраїльському суспільстві, являє собою якийсь парадокс: ізраїльське суспільство ніби перебуває в духовному вигнанні, не кажучи вже про євреїв в країнах розсіювання. Ця відчуженість – повна протилежність тим надіям, намірам і діям, які з перших днів характеризували національно-сіоністський рух – рух відродження

Леонард Файн, Ієхезкель Дрор і інші дослідники, що представляють різні наукові дисципліни і підходи як в Ізраїлі, так і в решті світу, головним чином в США, висловлюють побоювання, що при відсутності оновленої адекватної моделі взаємовідносин Ізраїлю з євреями діаспори останні будуть змушені виробити власну модель особистісної самоідентифікації і єврейського існування, в якій Держава Ізраїль не буде займати ніякого місця. У цьому є важливим зафіксувати і ретельно досліджувати ті приховані течії, що існують і в Ізраїлі, і в країнах розсіювання, які можуть сприяти збільшенню розриву між ізраїльтянами і єврейством діаспори.

Відмінності між євреями

в Ізраїлі і в країнах діаспори

Гідеон Шимон, великий історик і дослідник сіонізма7, характеризує те, що відрізняє громаду євреїв Ізраїлю від спільноти євреїв діаспори, як відмінність «держави національного» від «держави громадянського». Ізраїль виник і розвивався як «держава національна», тобто прийняло на себе зобов’язання щодо захисту інтересів, добробуту, перспектив певної національної або етнічної групи – єврейського народу. Більшість же євреїв діаспори живе в «цивільних державах» – країнах, які зобов’язалися захищати інтереси і добробут своїх жителів незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої етнічної, національної або релігійної групи. Євреї діаспори, насамперед Сполучених Штатів, створили власний етнос, складовими якого стали цінності «громадянської держави» – рівність, відділення релігії від держави, плюралізм, включаючи і плюралізм в спробах визначення єврейської особистісної самоідентифікації. Але і в ізраїльському суспільстві все посилюються тенденції перегляду принципів «національної держави» відповідно до моделі «громадянської держави». Це відбувається паралельно з просуванням процесу мирного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. Все це ставить єврейство діаспори перед непростою дилемою. З одного боку, для його представників життєво важливо бачити в Ізраїлі співдружність євреїв автентичності, інакше Ізраїль перестане бути для діаспори центром, джерелом натхнення, вітальних сил, що живлять єврейське життя. Тобто єврейство діаспори бажає, щоб Ізраїль існував як «національна держава». З іншого боку, єврейство діаспори сприйняло моральні норми саме «громадянської держави» і тільки з таким типом держави пов’язує надії на своє єврейське майбутнє в діаспорі. Парадокс полягає в тому, що, по суті, саме зближення, схожість у підходах до питання про єврейське характер держави – як з боку євреїв діаспори, так і з боку ізраїльтян – веде до того, що євреям, які не є громадянами Ізраїлю, все важче буде бачити в ньому «фокус», осередок, джерело, з якого черпає життєві сили єврейське існування в діаспорі.

Таким чином, сама сучасна дійсність поставила задачу і кинула виклик: яким шляхом і в якому напрямку будуть розвиватися плюралістичні форми єврейської самоідентифікації в епоху знецінення тих основ, на яких грунтується Ізраїль як «національна держава»; як зберегти в цих умовах культурні, релігійні та етичні цінності єврейського народу?

Завдання, які стоять перед Ізраїлем (перш за все його системою освіти), можна сформулювати так: виховання, спрямоване на свідоме формування єврейської особистісної самоідентифікації. Таке виховання має будуватися на фундаменті багатій єврейській традиції і не покладатися на спонтанні процеси, про які виходять в країні. Необхідно піддати певної коригуванні одну з важливих позицій сіонізму – заперечення діаспори, оцінивши негативні моменти сприйняття цієї позиції єврейством усього світу. Бо хоча Ізраїль і є тією країною, тієї географічною територією, до якої в самому прямому і повному сенсі застосовно поняття «єврейське життя», слід з розумінням і підтримкою ставитися і до єврейського життя в будь-якій точці земної кулі.

На «порядку денному» в діаспорі – різноманітність форм і відтінків взаємин з Ізраїлем.

Різноманіття зв’язків з Ізраїлем

результат пошуків сучасних форм

єврейської самоідентифікації в діаспорі

Цікаві дані наводить історик Йосеф Гірський, який провів серію бесід з інтелектуалами-євреями, які проживають в країнах розсіювання. Трактуючи сіонізм як теорію єврейського існування в діаспорі (іншими словами, дещо модернізувавши ідеї Ахад Ха-Ама), професор Гірський проаналізував різні варіанти сучасних поглядів на сіонізм і прийшов до однозначного висновку: те, що лежить в основі сіонізму, є одним з головних елементів і в усвідомленні принципів довготривалого єврейського існування в діаспорі.

Назвемо найбільш істотні аспекти сучасного осмислення сіонізму євреями діаспори.

Перше і головне: колективна ідентифікація, властива всьому єврейському народу, визначає ставлення до Ізраїлю не тільки і не стільки як до географічного місця, але, головним чином, як до держави, оскільки саме Держава Ізраїль заново сформувало суть єврейського існування.

Інша точка зору розглядає Ізраїль як засіб розвитку і зміцнення національної єврейської самоідентифікації, оскільки Ерец-Ісраель – це духовна основа нації, нерозривно пов’язана з єврейською самоідентифікацією. Такий підхід обґрунтовує необхідність «подвійного громадянства», яке передбачає прояв вірності і лояльності в наступній послідовності – вірність народу, вірність Ерец-Ісраель, вірність Державі Ізраїль. Відповідно до цієї точки зору, Катастрофа, яка спіткала єврейство в роки Другої світової війни, і створення Держави Ізраїль – це два доленосні події, які відкрили нову епоху в історії єврейського народу. Для цієї епохи характерна організаційно-політична структура, в центрі якої – Держава Ізраїль, міцно пов’язане з єврейством діаспори, які проживають в країнах Заходу. Таким чином, виникає міжнародне єврейське «спільнота», якому властива «обов’язкова подвійна лояльність», що само по собі є проявом демократичного плюралізму. Це, по суті, нове тлумачення теорії Ахад Ха-Ама, яка узгоджується з ліберально-демократичним плюралізмом західного суспільства, в якому проживає більшість євреїв діаспори.

Є ще один підхід, для якого найважливіше саме єврейське існування в діаспорі, і особливо в Сполучених Штатах. Він характеризується пошуками нових визначень як особистісної, так і колективної самоідентифікації, які є наслідком існування Держави Ізраїль як реального політичного утворення. Цей останній факт настійно диктує євреям необхідність самовизначення в рамках сіоністської «особистісної самореалізації», від якої залежить майбутнє як єврейства діаспори, так і Держави Ізраїль.

Існує й інша думка, прихильники якого виступають за якесь національне рівновагу між тим центральним положенням, яке займає Держава Ізраїль як виразник інтересів євреїв у їхній свідомості і в їх житті, і сіонізмом, мета якого – зберігати моральні єврейські цінності. Звідси робиться висновок про те, що головна роль сіонізму не в тому, щоб піклуватися про репатріацію в Ізраїль, а в тому, щоб сприяти духовному піднесенню євреїв діаспори.

Навіть та точка зору, яка попереджає про небезпеки зневажливого ставлення до діаспори і її сучасним досягненням, визнає, що Держава Ізраїль, нехай воно поки і не є духовним центром єврейського народу, являє собою центр самовизначення на національно-державному рівні. І в цій якості і Ізраїль, і сіонізм зміцнюють почуття національної самосвідомості серед євреїв діаспори. Сама по собі репатріація до Ізраїлю не може служити відмінною ознакою сіоністів, коли мова йде про масове результаті, однак репатріація з благополучних країн – це фактор загостреного національної самосвідомості. Сіонізм як збирання діаспор є вищою національною метою, але шлях до її досягнення – це збереження практичного рівноваги і тісної співпраці між Державою Ізраїль і діаспорою.

На противагу вищевикладеному існує ідея, прихильники якої вважають, що оскільки єврейський народ домігся власне держави і держава це витримало політичний іспит, то відтепер сіонізм повинен стати виключно рухом духовним, які займаються проблемами особистісної самоідентифікації розсіяних по всьому світлу євреїв. Поняття «центральне місце Держави Ізраїль в єврейського життя» слід тлумачити не в сенсі політичному – як перевагу Держави Ізраїль всього іншого, а в тому сенсі, що Ізраїль – це вираз зусиль по збереженню єдності єврейського народу. І знову перед нами – оновлене тлумачення теорій Ахад Ха-Ама, суть якого – зміцнення духовної єдності євреїв, яке вище за будь політичних підходів і важливіше територіальних рамок єврейської держави.

Подібна ідея, що виражає специфічно американську точку зору, заснована на припущенні, що єврейське існування в Сполучених Штатах відтепер стало цілком нормальним з точки зору принципів, що визначають етнічну спільність. У цій нормалізації криється небезпека втрати особливої ​​особистісної єврейської самоідентифікації. І тут ми знову повертаємося до проблеми єврейського існування, як її уявляв Ахад Ха-Ам: відповідь на нову форму єврейської асиміляції укладено, перш за все, в віз обертанні до витоків єврейської культури. Згідно з цією версією, сіонізм – це в першу чергу рух опору етнічної нормалізації єврейського життя в США. Ізраїль, де тече повнокровна єврейське життя, може допомогти американському єврейства в цій боротьбі. А значить – допомогти тим силам в єврейській громаді, які взяли на себе цю місію, вірячи в необхідність і цінність особистісної єврейської самоідентифікації.

У зв’язку з цим цікаво відзначити, що Стюарт Айзенштадт, один з найбільших громадських діячів США, з огляду на сучасний стан діаспори, вважає неминучим оновлення тих положень, які були свого часу висловлені Ахад Ха-Амом. Це оновлення повинно базуватися на принципах визнання єдності і взаємної залежності, а також права існування євреїв і єврейства в будь-якому місці світу. При цьому Ізраїль як центр єврейського життя допомагає і сприяє реалізації цих принципів.

Що стосується питання репатріації, то варто процитувати те, що ще в 1979 році написав професор Артур Герцберг в передмові до книги «Бути євреєм в американській діаспорі»:

«Політичний сіонізм свого часу передбачав викликані антисемітизмом незліченні страждання тих, хто віддасть перевагу жити поза Ізраїлем. Духовний сіонізм в версії Ахад Ха-Ама колись побоювався, що без єврейського духовного центру в Ерец-Ісраель суть і сенс іудаїзму в діаспорі прийдуть в катастрофічний занепад. Сьогодні, у вільному, відкритому для євреїв суспільстві ми усвідомлюємо, що це передбачення було занадто оптимістичним. Незважаючи на те, що існує Держава Ізраїль, що є центром національного життя єврейського народу, де розвивається і зберігається єврейська культура і духовне життя, обсяг єврейської общинно культурної активності в світі весь час скорочується. Нині сіонізм виявився в парадоксальному становищі: єврейському народу в меншій мірі загрожує знищення від рук антисемітів, ніж самознищення, по народжене все зростаючим байдужістю. Це все зростаюче байдужість зобов’язує нас зробити свій вибір: ті, кому далеко не байдуже їхнє єврейство, виберуть Ізраїль, більшість решти в діаспорі через кілька поколінь зі своїм єврейством покінчать. Ахад Ха-Ам, пиши він сьогодні, закликав би до «збирання діаспор» найрішучішим чином, навіть більш ультимативно, ніж цього вимагав Герцль »10.

Через десятиліття аналіз «все погіршується,», проведений професором Й. Гірським, привів до дещо інших висновків.

З точки зору сіоністської ідеології як політичної, соціальної та культурної програми значення сіонізму в умовах сучасності полягає в забезпеченні існування всесвітнього єврейського співтовариства. Всесвітнє єврейське буття на порозі нового тисячоліття характеризується постійно поглиблюються тенденціями культурного дроблення. У світлі цих тенденцій ті, хто все-таки прагне зберегти свою особливу єврейську особистісну самоідентифікацію, потребують ідеології бунту проти реальності, що склалася свого існування, яка, як уже говори лось, призводить до асиміляції євреїв в навколишньому їхньому середовищі. З усіх течій і рухів, які боролися в минулому і які борються в сьогоденні за єврейську самобутність, сіонізм, якому притаманне найбільш універсальний світогляд, з перших днів свого існування прагнув і прагне до того, щоб зустрілися традиції і новітні досягнення сучасності, релігія і освіту, національне і загальнолюдське, почуття і розум, віра і критичне ставлення до дійсності, державно-політичні міфи і громадська історія, партикуляризм і універсалізм.

Професор Й. Гірський стверджує, що сіонізм, завдяки своєму плюралізму, в минулому зумів – і тим більше зобов’язаний в цьому успішно об’єднати найрізноманітніші, часом суперечать один одному течії на основі загального національного знаменника і спільної культурної спадщини. Однак для цього сіонізм повинен поставити в центр світового єврейського самосвідомості єврейську самобутність, підняти властиве євреям діаспори відчуття етнічної окремішності на рівень загального національної свідомості. Такого роду свідомість передбачає, що єврейський народ єдиний, незважаючи на те, що в більшості своїй він не зосереджений на своїй національній території і в масі своїй не дотримується релігійних традицій, говорить на багатьох мовах і живе в різних культурах.

«Єдність» і «плюралізм» – як їх поєднувати?

Що є єдність? Філософ Еліезер Швейда стверджує, що єдність – будь то єдність сім’ї, єдність громади або єдність народу – в більшій мірі спирається на емоційно значимі цінності, які визначаються близькістю і відчуттям спільної відповідальності, ніж на загальні інтелектуальні цінності або загальне миро погляд. З цієї причини єдність здатне вистояти і винести зіткнення протилежних поглядів, розбіжність образів життя – словом, все те, що може виникнути серед членів однієї сім’ї або серед різних груп громади чи народу. Дійсно, існує міцний зв’язок між емоційним основою, що дає людям відчуття причетності, і їх ставленням до світу, оскільки почуття і глибинні переживання людини – невичерпне джерело формування його світогляду, шкали цінностей, ідеології та релігії. Тому, як би не були сильні почуття любові, братерства, дружби – в родині чи, в громаді або в народі, – вони не витримають випробувань, якщо будуть зметені загальновизнані моральні норми, на яких грунтується спільне життя. З іншого боку, ті ж самі цінності, засновані на почутті і цементують спільне існування, можуть живити широкий спектр культурних поглядів і відмінностей у способі життя, які зовні часом діаметрально протилежні одна одній, але у внутрішній суті своїй втілюють єдність витоків і коріння, іншими словами – плюралізм.

Плюралізм як світогляд передбачає, що на шкалі цінностей емоційні категорії займають своє певне місце так само, як і категорії інтелектуальні. Більш того, плюралістичне згода може бути вироблено тільки в тому випадку, коли емоційні категорії знайдуть на шкалі цінностей деякий пріоритет.

У єврейському народі впродовж його історії завжди було безліч течій, фракцій, рухів, завжди існувало різноманітність національно-культурних світоглядів, і саме тому за своєю суттю-емоційні переживання – почуття дружби, братерства, взаємної відповідальності, «спільності долі» – дозволяють обгрунтувати прагнення до єдності , яке здатне зберігатися в найтяжчих випробуваннях. Плюралізм неминуче випливає саме з цього прагнення: всупереч контрастів і протиріч між світоглядом релігійним – з одного боку і світоглядом національним – з іншого. Аж ніяк не споконвічне ідейний згоду захищає плюралізм – йдеться про плюралізм конфліктів і зіткнень, бурхливому і спонукує до бурям, виконаному напруженості, що не уникає зіткнень, і в той же час – досить стійкому, що генерує нові творчі можливості.

До питання про центральну роль Ізраїлю

Прагнення зберегти єдність нації, позбавленої загальної території і загальної культури, неминуче призводить до розуміння того, що в єврейського життя повинен бути центр, що зв’язує воєдино всі частини нації, – і таким центром може бути тільки Держава Ізраїль. Жодна з діаспор не може прийняти на себе цю місію, історично покладену на Ізраїль. При цьому слід чітко розрізняти між державою як політичною структурою, яка виконує важливі нормативні функції, але не позбавленої природних слабкостей, і державою, що втілює і реалізує на практиці єврейські цінності, творили історичну традицію, що зміцнює єдність народу, самим своїм існуванням стверджують корінні зміни в статусі євреїв, що живуть серед інших народів світу.

Ця теза, характерний для ідеології емансипації, і його сіоністський антитеза після проголошення Держави Ізраїль породили діалектичний синтез, новий ідейний консенсус. Хоча сьогодні точаться суперечки про те, як його називати – чи то «актуальним сіонізмом», чи то «проізраїльським», чи то «новим», але досягнуто згоди з приводу того, що включає в себе цей консенсус. Його виразом є програма Всесвітньої сіоністської організації, так звана «Єрусалимська програма», оскільки, з одного боку, вона стверджує, що Ізраїль виконує функції центру, а з іншого одночасно підтримує як репатріацію в Ізраїль, бачачи в ній виконання наказів часу, так і єврейську життя в діаспорі.

Історик Гідеон Шимон вважає, що широкий консенсус, все загальна згода щодо Ізраїлю є ідейний дисонанс, в якому сховані щонайменше три аспекти розбіжностей. Аспект перший фокусується на оцінці відносної значущості кожної зі сторін – Ізраїлю та діаспори – як суттєвої і необхідної колективної функції єврейської спільноти. Проблема впирається не в поняття центральна роль Ізраїлю, яке я пропоную позначити для стислості терміном uзраілeцeнтрuзм, а в те, що під цим розуміються дві різні речі: перша інгерентно (від iпhereпce – невід’ємність, якесь вродженою властивістю), друга – причинність.

Ті, хто розуміють «ізраілецентрізм» як інгерентно, не здатні побачити в структурах, що склалися в діаспорі в результаті емансипації, підрив єврейської духовної відособленості, який несе з собою асиміляція. Відповідно до цього вони не вважають, що життєвої альтернативою всьому цьому може стати єврейське автономне незалежне існування в Ізраїлі, де єврейське буття реалізується в своїй різнобічної цілісності. Це, як уже говорилося, реальні фактори, і тому на суті справи не відбивається ні то, скільки – в порівнянні з Ізраїлем – євреїв живе в діаспорі, ні відносна значимість створюваних в Ізраїлі культурних цінностей в порівнянні з тим, що створюється в діаспорі. Єврейство діаспори піддається впливу тих культур, того суспільства, в якому вона проживає, і це не може забезпечити колективне майбутнє євреїв як народу. А тому важливо слід визнати провідну роль Ізраїлю. На особистісному рівні такий погляд пов’язаний з визнанням необхідності репатріації в Ізраїль і засудженням протилежної явища, яке на івриті отримало назву йерuда (виїзд з Ізраїлю в інші країни). Ніяка критика того, що відбувається в Ізраїлі, ніякі недоліки в сфері моралі, матеріального і духовного життя суспільства (хоч би серйозні, на думку критиків, вони не були) не можуть похитнути необхідність алії і засудження йеріди, оскільки логіка інгерентно Ізраїлю зобов’язує приєднатися до тих силам ізраїльського суспільства, які зсередини прагнуть виправити його недоліки і недоліки.

Погляд на «ізраілецентрізм» згідно з концепцією причинності має на увазі, поки зовнішня загроза існуванню Ізраїлю, негативні тенденції, небезпечні для здорового розвитку країни, як раз і є фактором, який – в силу постійної тривоги і занепокоєння долями єврейського народу – забезпечує Ізраїлю цін тральних місце в житті світового єврейства. Єврейське буття у всьому його різноманітті, що складається і розвивається в Ізраїлі, не володіє важливою перевагою в порівнянні з подібними процесами в єврейських громадах діаспори. З точки зору укладених в них єврейських цінностей вони рівні, хоча, зрозуміло, є чимало властивих їм відмінностей. Однак, як би там не було, це буття – особливе, єврейське, яка укладає в собі переваги і недоліки, які не залежать від того, Ізраїль це або діаспора. А це означає, що вибір Ізраїлю або діаспори грунтується на особистих пріоритетах і не диктується ідейними імперативами. Питання про те, чи залишатися в діаспорі або репатріюватися в Ізраїль вирішується виходячи з особистих пріоритетів, які можуть бути втілені і тут, і там, причому обидві можливості рівні, реальні і гідні поваги.

Другий аспект зазначених Гідеон Шимон розбіжностей від носиться до параметрів автентичної єврейської особистісної самоідентифікації. Прихильники емансипації, якими єврейське життя в діаспорі сприймається як обов’язкова, вважають, що єврейська самоідентифікація – це суто релігійна дефініція; для сіоністів ж це, як правило, чисто національний аспект або, по край ній мері, національний в не меншому ступені, ніж релігійний. Прихильники «ізраілецентрізма», які стоять на позиціях причинності, вважають, що подвійна культурна особистісна ідентифікація не менше автентична, ніж інтегральна ідентифікація, вироблена в чисто єврейському середовищі, оскільки обидва способу життя – і в діаспорі, і в Ізраїлі – володіють і достоїнствами, і недоліками . Ось чому для тих, хто дотримується цієї думки, цілком природно, що багато євреїв віддають перевагу подвійний культурної особистісної ідентифікації, характерною для діаспори, роблячи свій вибір на користь релігійного плюралізму і відкидаючи ортодоксальний диктат, з яким можна зіткнутися в Ізраїлі.

На противагу цьому думку прихильники теорії інгерентно стверджують, що єврейська особистісна ідентифікація може бути по-справжньому автентична тільки в тому випадку, якщо вона інтегральних, інакше кажучи, є продуктом автономного єврейської громади. А тому особистісна самоідентифікація, що випливає з культурної акомодації до неєврейського суспільства, ніколи не зможе бути автентичної в повній мірі.

Третій аспект, на який варто зупинитися в даній дискусії, підкріплений науковими результатами, отриманими нової «ревізіоністської» школою соціально-демографічних досліджень (серед провідних представників цієї школи – Келвін Гольдшайдер, Стівен Коен, Чарльз Силверман і інші), яка завоювала в останні роки в США міцні позиції. Прихильники цього напрямку стверджують, що фактори, які діють в ході сучасних Процес, в більшій мірі заохочують і зміцнюють саме етнічну основу, а не асиміляцію. Такий підхід передбачає, що єврейство Америки переживає не стільки процес асиміляції, скільки процес змін, що веде до епохи творчого розквіту. Зміни, які відбулися в єврейському суспільстві – в професійній сфері, в розвитку засобів масової комунікації, в усі зростаючій ділової та соціальної активності, в використанні вільного часу, – всі ці зміни ведуть до зближення євреїв в єврейській громаді, згуртовують їх як особливу етнічну і релігійну групу в американському суспільстві. І група ця в процесі названих змін не слабшає, а, навпаки, посилюється.

Слід зазначити, що настільки оптимістичний підхід викликає серйозну критику вчених-соціологів і в США, і в Ізраїлі. Дані ізраїльських демографів Серджіо Делла-Пергола і Узіель Шмальца так само, як і результати широких демографічних досліджень, проведених серед американського єврейства в 1990 році (досліджувалися рівень народжуваності, відсоток змішаних шлюбів і наслідки таких шлюбів), спростовують подібні оптимістичні висновки.

Однак фокус проблеми – аж ніяк не в галузі соціології, а в сфері ціннісних пріоритетів, що складають внутрішнє ядро ​​ідейних суперечок навколо центральної ролі Ізраїлю: є чи пристосовність до звичаїв субкультур і різноманітним проявам американської культури тим фактором, який спонукає євреїв цієї країни знехтувати характерними ознаками єврейської автентичності ? Більшість соціологів сходяться на думці, що самоідентифікація американського єврейства в більшості своїй лише один з відтінків світської американської культури. І якщо так малопомітні поведінкові тенденції можуть бути прийняті за ознаки єврейської автентичності, то справжня надія на майбутню колективну ідентифікацію євреїв може базуватися тільки на відокремленої єврейської культури.

Обидві вищезгадані позиції – інгерентност’ і причинність грунтуються на ідеологічних доводах, що випливають з реальних людських інтересів і потреб.

В Ізраїлі матеріальні умови, економічні та професійні можливості обмежені в порівнянні із західними країнами, а незавершений арабо-ізраїльський конфлікт, приносячи страждання всьому населенню країни, посилює і економічний тягар. Все це викликає необхідність ідеологічного виправдання центральної ролі Ізраїлю з позиції інгерентно. В іншому випадку можна було б сказати, що легітимація життя поза Ізраїлем і можливість забезпечити в діаспорі (в не меншому ступені, ніж в Ізраїлі) розвиток єврейської культури роблять безглуздими всі зусилля, прикладені до того, щоб існував Ізраїль.

Але навіть якщо спонукальні мотиви для дискусії про центральну роль Ізраїлю носять ідеологічний характер, все-таки не догма, а вчинок має ту справжньою силою, яка здатна об’єднати євреїв, де б вони не проживали.

Практичною діяльністю можуть в рівній мірі займатися і ті, хто, визнаючи центральну роль Держави Ізраїль і вважаючи діаспору вигнанням, піклуються про зміцнення єврейського існування в країнах розсіювання, і ті, хто вважають, що життя єврея в діаспорі рівноцінна життя в Ізраїлі, але при це дбають про зміцнення Держави Ізраїль. Така активність сіоністського руху в єврейських громадах призведе до того, що єврейські, і в тому числі ізраїльські, культурні цінності стануть цінностями повсякденному житті. З іншого боку, все це зміцнить зв’язки євреїв діаспори з Ізраїлем.

Л. Коен. Сіонізм, Ізраїль і світове єврейство. // Суспільство і політика сучасного Ізраїлю. М-І .: Гешарим. 2002